И в сердце бьется дней последних лета
Щемящая, но светлая печаль,
Закат стирает с яблоневых веток
Румянец нежный, и немного жаль,
Что рано вечереет, гаснут краски,
И призрачны окрестные дома.
Сверчки смеются звонко и согласно,
Перкалями раскинулась трава…
А за селом - на жертвеннике старом,
Где можно видеть предков, говорят,
В степную речку серебро стекает
В ночь полнолуния, и ярче всё стократ…
Как сладко вдруг запахло свежим сеном,
Как в медогонке поздние меды!
Но что же так встревоженно-осенне,
Хоть к сердцу подорожник приложи…
Оригинал:
Пульсує літа невагомий жмуток,
Який у душу щемом перетік…
Сповзає день край неба в сірий смуток,
Стіка рум’янцем з яблукових щік.
В очах темніють вечора відтінки
Й людських обійсть примарні острови…
І цвіркуни у ніч сміються дзвінко
У перкалях серпневої трави.
А за селом на камені жертовнім,
Де можна бачить предків наяву,
Улігся місяць – світлосяйний повня –
І срібло ллє у річку степову.
Як солодко запахло раптом сіно,
Що в медогонці золоті меди!
Чого ж то так стривожено-осінньо,
Хоч подорожник до душі клади…
http://www.stihi.ru/2016/09/01/10322