Не знаю я, чи до смаку вам лiнчування,
Коли в голодний час у сiм`ях рiзали дiтей?
Ви живете, не маючи нi краплi спiвчування,
I зовсiм вже не схожi на людей.
Дивлюсь за обрiй: там сiдає сонце
I, наче кровi напилися хмари.
Менi б розбити це тiсне вiконце
I заспiвати гучно так: Стожари!,
Але не маю права, чи не хочу.
Скорiш не хочу, анiж не дозволять.
Нам трави бiльше п`яти не лоскочуть,
Вони сидять у бомбосховищах i мовлять
Сухi прокльони у тверезе горло.
Нема словам тим сили та польоту,
Бо все, що мало мiць – в землi замовкло
За якусь зловмисницьку щедроту.
Чужинцi обiцяли вам принайнi
Вiдпочинок, грощi I безсмертя,
А може й виконають всi вашi бажання,
Якi ви надiшлете їм в конвертi?!
Ну що ж, чекайте, як I ми чекаєм,
Коли вас розстрiляють на майданi.
А ми – слов`яни I ми твердо знаєм,
Що будемо смiятися останнi!
Зiбрали якось соняшники люди
I так багато: аж небесну сотню!
А соняшники чорнi звiдусюди.
I як тут кару не прийнять господню?
В нас пiв-країни нацiоналiстiв
i половина тих, хто постраждав.
З iншого боку – море атеiстiв
I тих, кому Господь надiю дав,
А вам не допоможуть нi молитви,
Нi iнопланетяни, нi диявол.
Пiсля жорстокої й страшної битви
На порятунок заду втратили ви право.
Вам навiть привидом не бути пiсля смертi,
Бо вам людських страждань не зрозумiти.
Деяким вашим байстрюкам нема i чвертi.
До речi, бачили, як помирають дiти?
О нi, не вашi, краще б вам не знати.
Хоч нi, пiзнайте I вiдчуйте це!-
Бiль нестримної й тяжко ї втрати!
Ви зачиненi за злочин в кiльце.
Все пробачає мовчазний свiтанок,
Коли Господь вiдвернеться од нас
Настане тихий, ще военний ранок,
Коли бiйцям стрiляти ще не час.
Але всi прокидаються вдосвiта,
А хтось I зовсiм спати не лягав.
Дiжка горя злишком перелита,
А про край нiхто не впереджав:
Все мало, мало, дайте кровi, м`яса
Усiм, хто закордоном посiдав.
«Хочете жити – геть пiшли з Донбасу!»
Нi, не тиран, це наш народ сказав.
Лишайте автомати, балакалави,
Бiжiть до ваших бiдних матерей.
Вбиваючи братiв, ви не знайдете слави,
Ви позбавляете життя свої х дiтей.
Яка цiкава нiч. I як гудуть, я звикла,
Але як спать менi, то я не бачу снiв.
Був рiдний край, була країна – зникла.
Зарано пригорне земля свої х синiв.
Не полишай мене, рiднесенька, ти в серцi,
Бо ще живi мої близькi I я жива.
Ми ще побачим у блискучому люстерцi
Як вiтер з теплим гаєм заграва!