Північний вітер котить хвилі
На берег сивого Дніпра,
Де обеліск у небо лине,
А на очах тремтить сльоза.
Гранітна дошка сповіщає
Хто у могилі тій лежить,
А смуток душу хлопця крає:
Там поміж інших батько спить!
Але ім’я його відсутнє
На дошці сірій кам’яній
Та невідоме для майбутніх
І повоєнних поколінь.
Осколок вражої гранати
Хоробре серце зупинив,
Білет військовий у бушлаті
Якраз на прізвищі пробив.
Та згодом відданий товариш
Вдові листівку надіслав.
Про бій кривавий поміж згарищ
Він достеменно написав:
«Покриті кіптявою й пилом,
В боях знесилені бійці
В атаку йшли за командиром
За щастя рідної землі!»
Вдова могилу відшукала,
Удвох із сином приїздить,
Солоні сльози не ховає:
Жіноче серденько болить!
Болить за тим, що не здійснилось
І що в житті не відбулось.
Померти разом не судилось,
Пожити – теж не довелось.
Весною, зранені війною,
Цвітуть замріяні сади.
Водою вмиті дощовою,
До неба горнуться лани.
Співуча мова, серцю мила,
Лунає щира й чарівна.
Та плаче знову край могили
Вдова згорьована й сумна.