слухай,мені нема кому цього розказати,
але знай, це так страшно повільно вмирати.
дивитись в очі і бачити біль,
розуміти, що через рік з тобою піде й твоя тінь.
що нема сенсу щось починати,
що єдиний вихід – безмовно кричати.
люди не мусять лишати цей світ,
не провівши в ньому навіть 20 літ.
чому? через що?
куди тебе забирають?
що вони з цього мають?
мучиш себе через ці запитання,
і кожної ночі гадаєш: а сьогодні доживеш до світання?