Давно забуте йде у небуття. Не буде вже ніколи той країни, Де плаче, мов сполохане, дитя. Довкола, де лежать тепер руїни.
Дитинство нагадай мені казок. Яких, однак, забулося колосся. Обірваним десь мариться зв'язок, Між квітами, що напують волосся.
Щемить у грудях вічна та блакить. За небокраєм гра веселка в небі. О, як мені у серденькі болить. Лишу я почуття довічно в требі.
Моє дитинство линуло, як день. Пройшов, що повз і поступився ніччю. Споріднене у тому зірок жмень. Спокусане занедбанною річчю.
Сумую по торішнім снігі я. По осені, що дарувала радість. У відчаї я мало не щодня. І припускаю, що забрала слабість.
Альона Базилевська. 13.05.16.