Зима — білий кістяк зітлілого літа
З чорними очницями туги.
Зима — на півслові обірвана розповідь ранку
Про свою ніжність рожеву.
Зима — білий мармур безкровного
Забальзамованого морозом дня,
Коли мені на долоню
Повільно падає й тане
Холодна біла сніжинка,
Як на долоню Бога
Повільно падає й тане
Душа новопреставленого праведника,
А в амфітеатрі простору
Широкими сходами видноколу
Холодне сяйво повільно підіймається
На золотий престол сонця,
Але день такий швидкоплинний —
І ось вже у вузькому горлі сутінок
Стоїть давучкий клубок призахідного сонця —
Його пекучу сльозисто-червону гіркоту
Так болісно ковтає горизонт
З різким прощальним жестом заграви,
Тоді — короткий присмерк,
Немов вирваний з рук жебрака
Останній шматок хліба;
А потім — довгий, довгий, довгий
Погляд ночі,
В якому те, що залишається
В очах людей
Від споглядання за стратою невинних,
І дрижаки зірок проймають небо,
І так до ранку аж...
0 цій порі
На перехрестях темряви і самоти
Буває зустрічаються слова
Й складаються у вірші,
Буває я їх записую,
Але ж — зима:
- чорно-біле фото осені,
- негатив літа,
- рентгенографія весни...
Й холодне чорно-біле завивання хурделиці
Вивітрює в душі тепло багатобарв'я
З мелодії строкатих спогадів про літо і кохання,
Ти можеш це назвати забуттям
І навіть зрадою —
Не треба, не перебільшуй,
Це лише:
- чорно-біле фото нашого кохання,
- негатив твоєї ніжності,
- рентгенографія моїх освідчень.