В нас була радість, літо, перемога.
Вона казала: „Це нам знак на щастя!
Все що в нас є - то неба запомога!“
Потім біда прийшла - я ніби оступився,
І враз наш світ неначебто змінився.
Я плакав, цілував її зап’ястя.
Вона пішла, пробачивши мене.
Вона сказала: „Так нам буде краще.“
Не може бути, що це все мине.
Парфумів ноти досі ще в повітрі,
Дивлюсь навколо - все в її палітрі.
Осінній дощ, він як і я, пропащий.
Вона пішла, та поруч все одно
В моїх думках, в моєму серці, тілі.
Зараз, напевно, з кимось п’є вино
Або фліртує, як колись зі мною,
Торкає лагідно його ногою
В кав'ярні поруч, де вікна запотіли.
Я так любив її холодні пальці,
І постать ніжну, в сукню загорнуту.
Ми були з нею разом два скитальці,
Тепер лише один на всьому світі,
Мені б не затонути в темній миті.
Та що тепер розвіє мою смуту?
Піду втоплю своє кохання в кнайпі,
Там будуть жінки до мене не байдужі.
Я покажу, де воював на мапі.
Але й в цю мить зі мною в моїм серці,
В осіннім ливні, громі, у вітерці
Вона зі мною. А душа в калюжі.