Вони стрічались у імлі вечірній,
Чекаючи оту жаданну мить.
Самі були вже у порі осінній,
Хоча в серцях обох весна бринить.
Вони весною щастя не зазнали –
Зрадливі їм співали солов’ї –
Та перли ніжні в серці зберігали,
А ще квітки надій та мрій своїх.
Їх погляди зустрілись – й покохали
Ці двоє щирих лагідних людей.
Зірки сонети радо їм складали,
Не зводив місяць з них палких очей.
Жага кохання душу полонила,
Зануривши в шалене небуття.
Вона – така тендітна, щира, мила,
Розквітла під серпанком почуття.
Засяяла їх пристрасть самоцвітом,
І поцілунок ці з’єднав життя,
Спів завірухи щирим був привітом,
Мороз пекучий розпалив чуття.
Пішли удвох стежиною одною,
З небес розквітлих линув дивний спів…
Вона йому – веселкою п’янкою,
А він їй теплим сонечком світив.
Пахощі ночі дихають весною,
Хмаринки посилають Їм вітання,
Їх очі та серця сяють красою
Та кришталевим відблиском кохання…