Где твоё небо,
Вечная треба
Людского счастья большого?
- Остановись! - не скажу я
Мгновенью:
За этим жду лучшего!
Нового!
Смотрю на почку,
А хочется цвету,
На цвет смотрю я,
То хочется плОду...
И так каждый раз -
И зимою и летом,
От солнца до солнца,
От всхода до всхода.
Яблонь спешу насадить
Среди поля,
Весной позабочусь о кронах
И верю:
Упадёт мне яблоко в долю,
Как в долю Адама,
Как в долю Ньютона.
За тем, что не сталось,
Всю жизнь в круговерти.
И это до смерти.
До самой смерти.
Закат пылает,
Как горы, червонный.
Но всё впереди ещё,
Конь мой ядрёный.
Когда ж напоследок
Споткнусь я на свете
И сердцем паду
На планету без силы,
Не хватит всего лишь
Единого мига,
Чтоб стать мне счастливым.
Мить
Де твоє небо,
Вічна потреба
Людського великого щастя?
Я миті кажу:
- Зупинятись не треба,
Бо там,
за тобою -
краща! -
краща!
Дивлюся на бруньку,
А хочеться квіту,
На квітку дивлюся,
То хочеться плоду...
І так щозими, щовесни і щоліта,
Од сонця до сонця,
Од сходу до сходу.
Яблунь спішу насадить
Серед поля,
Весною доглянути крони
І вірю:
Впаде мені
яблуко
в долю,
Як в долю Адама,
Як в долю Ньютона.
За тим, що не сталося,
Вічно в погоні.
І це вжже до скону,
До самого скону.
Захід палає,
Мов гори червоні,
Та все ще попереду,
Коню мій, коню.
Коли я востаннє
Спіткнуся на світі
І серцем впаду
На планету безсилим,
Не вистачить тільки одної миті,
Щоб стати щасливим.