Залишила рідне місто Дєбальцеве.
Ніччю розгромили базар вщент.
Вулиці мали тяжкий вигляд,
людей майже не було.
Тільки бійці ДНР вишагували.
В душі холодок,
вона буцімто занеміла.
На пероні люди відчувають
цю гнітючу аж дзвінку тишу,
наче перед грозою.
Розуміють, якщо не встигне потяг,
то тут й залишимось.
Дуже не хотілось залишати свою домівку.
В руках торбина та паспорти.
З дитинства знала тут кожну будівлю,
кожен двір.
Коли повернуся,
коли побачу світло у рідному віконці не відомо.
Сум охопив до п'ят.
Таке на серці безповоротнє відчуття,
ні жива, ні мертва.
Ще о чотирнадцятій годині рахувала на балконі солдат,
а о першій ночі вже рушила в невідоме.
Скільки їхав потяг,
стільки й поливав град,
почували себе під Богом.
Молитви шепочеш,
відчуваєш себе беззахисним дитям.
Лише о четвертій ранку вирушили з зони АТО.
Син був весь час на телефоні, хвилювався.
Мала дівчинка зайшла до нас,
гуляла по- вагону,
й каже - це твій дідусь, кажу мій,
а ось що мені мама наділа,
то був хрестик,
кажу добре твоя мама зробила,
це зараз наш єдиний захист.
Пройшов головний потяга
й сказав, що за нами путі взорвано,
провідники дуже хвилювались, бо залишили дітей та жінок.
Так нам пощастило урятуватись,
але чоловік не витримав й помер
під мирним небом,
ми - жінки поридаємо,
а чоловіки все в собі тримають.
Від війни ще втечеш,
як Бог дасть,
та від смерті ніколи.
P/S/
У ці розбиті щибки видно мої вікна
у домі напроти,
у залі такеж провалля...
Вы можете прослушать данное произведение на канале автора: https://youtu.be/