І вже тепер далеко зорепад.
І дощ навмисно про любов шепоче.
І погляд той, що лине іздавна.
І очі. О, які то були очі!
Знов постає у пам"яті той сад,
що назавжди покрив страхи дівочі
цілунку першого. Та вже ніяк - назад.
А в небі та ж схвильована Луна.
Все як тоді. Та трохи сивина...
Але душа мов щось сказати хоче.
Не до снаги. Але вуста дівочі...
На щастя, а чи може на біду
до тої юності як в мареві іду
крізь морок наступаючої ночі.