Вчора почула жахливу історію про те, як у віруючій(?) родині "виховували" дитя, що аж воно потрапило до лікарні. Згадала один із своїх давніх віршів, яким колись відгукнулося серце на біль від схожого випадка. Люди, будь ласка, стримуйте свій гнів, не давайте йому перетворюватися на всеруйнуючий смерч...
На день народження дитина
З батьківських добрих, ніжних рук
Отримала забавки дивні
Та грається собі малюк.
А дітлахи - народ відомий:
Сидіти довго невтерпець
І, сяйвом вази полонений,
Смик скатертину за кінець.
Перетворилась ваза вмить
На сотні бризок кришталевих.
На плач дитячий батько вбіг.
Від люті став немов скажений!
"Тож, я навчу тебе навік:
Займать коштовні речі - гріх!"-
Так примовляючи учив,
Качалкою по ручках бив.
А що ж ті хрящіки дитячі.
Воно кричить, від болю плаче!
Тут батько з жахом розуміє,
Що гнів його сліпий удіяв.
Мерщій дитино до лікарні!
Та лікарів старання марні
І пальчики ампутували.
Батьки в палаті наче хмари...
До тата ручки у бинтах
Дитинка тягне: "Вибач, - каже, -
Ось виздоровлять ручки, так
Ніколи я не візьму вази!
Ніколи вже, дитя, ніколи
І не тому, що гарну школу
Пройшло,а просто нічим брати
І не повернеш часу, тато.
Не склеїти розбиту вазу
І не одне життя відразу
Розбито вщент, немов віконце.
Да не зійде у гніві вашім сонце!