Дождались. И вот под небом осень зацвела, как рана, -
в золотом дому печали не живу - а жизнь вершу я!
И пейзаж октябрьский пламя подарил оконной раме,
и пока что мне пылает светоч дерева ошую.
Дорастаем. Листья вянут. Листопад всё ближе, ближе.
И когда иду по листьям, чувствую, что существую.
Тяжелеет прежний опыт, вроде камень тянет книзу,
но пока что слышу, слышу голос брата одесную.
И снуётся паутина, как первичный и невинный
крик непойманного слова, что пронижет, словно ток.
И за первым поворотом кто-то - мне уже не виден -
подберёт живое слово, что трепещет, как листок.
Дочекалися. Із циклу "Нотатки фенолога"
Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана -
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум"я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки ще палахкоче світоч дерева ошую.
Доростаємо. І листя щораз більше у господі.
І коли ступаю листям, відчуваю, що існую.
От і знов - поважчав досвід, ніби камені насподі,
та поки що добре чую голос брата одесную.
І снується павутина, мов первинний і невинний
біль невпійманого слова, що прониже до кісток.
І за першим поворотом хтось, уже мені не видний,
підбере летюче слово, що тремтить, немов листок.