Як вечір прийде до дверей
Я стисну заплющені очі.
Із моїх повік потече
Невимовне болісне горе.
Самотньо і сумно мені,
Відтоді, як лишив Вітчизну.
Я землю ту дивовижну
Відвідую й бачу вісні.
Знайомая серцю стежка
Веде знову сина до хати,
Де рідная ненька–мати
Всміхнеться і мовить: «Олежко».
Та син не признає матір –
Волосся і риси обличчя.
То наче пройде сторіччя,
Як вимовить він «Добрий вечір».
Вона – змарніла та сива,
Мутація плинного часу.
Завчасно, завчасно згасла
В чеканнях блудного сина.
А він – молодий та впертий
В очах його мертва вОда.
Не то щоби то є вада, –
Та він зазбирався вмерти.
Вона крізь уста тоненькі
Спитає: «Чи ти повернувся?»,
А він гірко їй всміхнувся:
«Ще ні… Почекайте, рідненькі»
Час плинув, вона чекала,
А він все не їхав додому.
І років зо два по тому
Хатинка уже пустувала.
А він ще живий, вже мертвий
Стискає заплющенні очі.
Та криком кричить щоночі:
«Простіть мене, мамо, за впертість!»