Божечки, як же страшно когось втрачати.
Отак живеш, звикаєш, а потім раз і когось не стало.
Текучка кадрів безперестанку.
Як не звикати?
Як би ж то серце, що надривається замовчало.
Ми приростаєм сердечними шлуночками, артеріями і венами.
Вростаємо наче дерево.
Звикаємо комусь плакатись у жилетку, комусь розказувати всі труднощі і печалі.
А потім раз, перекрили усі канали і шляхи доступу до системи.
Це наче викрасти кислородну маску в смертельно хворого.
Перебити коліна в розп'ятого на хресті.
І перечитуєш останні смс в контакті "побачимось", чи "до скорого",
А як, нема того "скорого", хоч кричи?
Кожні обійми при зустрічі, як круг рятувальний для потопаючого.
Пальці по одному тре відривати, руки німіють.
Боже, дай будь ласочка, суперсилу щоб не звикати.
Навчи будь ласка, такому диву, бо я не вмію.