Сиджу і дивлюся на небо прозоре,
Що можна дістати рукою зорю.
А ти, десь далеко, ще далі, ніж море.
Хоч, начебто поряд, вернися, молю!
Де б ти не був у тяжку хвилину.
Де б не блукала твоя душа.
Молю я, згадай одиноку дівчину.
Що, зараз зів'яла, та якось цвіла.
Згадай всі слова, що казав ти до неї,
Як обіцяв їй небесну зорю.
Ту, що розквітла, як біла лілея.
Що впала й зламалась від твого дощу.
Згадай ту дівчину, що так полюбила.
Що так закохалась у очі твої.
Згадай ту дівчину, що себе згубила.
Сховалась, так глибоко, десь у душі.
Та змогла встати, піднятись до неба.
Довести усім, що спроможна вона.
І люди, з роками, забули про тебе.
І іншому світить зорею вона.
Згадай, ту дівчину, що впала, зламалась.
І витри ці сльози, що ллються з очей!
Ти вбив її різко, не знав, що піднялась.
Тепер, ти, як цар, між безглуздих речей.
Між жорстоких людей і Фальшивих образ.
Ти вбивця, та нема тобі кари.
З не. йшов ти до неба, а сам упав враз.
То вже не вона, а тінь, твої мари.
Та дівчина вмерла, піднялась нова.
Та, що ніколи тебе не любила.
І це лиш, прості могильні слова.
Про ту, що кохання убило!