Дім,
що був спочатку каменем і глиною,
а зовсім спочатку - землею первісною,
дім,
який пережив усіх своїх мешканців –
спочатку галасливих й червонощоких,
а за мить – захололих і на столі,
одному для усієї родини
(Нині там мрець,
А завтра там хліб щоденний),
І кожен спочатку під стіл,
А потім на стіл,
І кожен - у дім,
А потім на дим кожен,
На курище пам"яті,
На курні шляхи снів полинових
У дерев"яній лодії осені…
Нікого,
Навіть миші утекли звідси,
Нікого,
Чорне гніздо бузька на слупі –
як голі ясна
останньої баби
останнього бога
із цього дому.