У Даринки, малої дитини,
по-дорослому очі сумні, –
на столі лише півкартоплини
і не топлено в хаті три дні.
Хай сусіди верзуть що завгодно,
ображаючи їхню сім’ю,
все одно – і холодна, й голодна –
доня любить матусю свою.
Бо для неї рідніше матусі
на цім світі людини нема,
і дарма що від хмелю ту трусить
та від лінощів диких лама.
І дарма що готує та рідко,
що цукерками не пригостить,
що в кишенях приносить об’їдки,
до обіду під ковдрами спить.
У поношеній шубці, в калошах,
мов надії на краще вінець,
залізає дівчисько хороше
на єдиний в оселі стілець,
І чекає рідненьку додому…
Прийде та – розігріта вином, –
щоб, хмільну не приборкавши втому,
до дивана прилипнути сном.
Буде Даша себе утішати,
живучи без веселих забав:
хай у неї немає вже тата,
зате неню Господь не забрав.
Тільки, бачачи матір байдужу,
поклянеться дитина сумна,
що дитяче життя не спаплюжить,
коли мамою буде… сама.
2005