Не читай жінкам про жовтень, не даруй про осінь віршів.
Так, подякують... А потім – будуть сльози над рядками...
Я – читаю, я – дарую, але – сльози... Я – не грішник.
Я не хочу бути винним у сльозах перед жінками.
Я – читаю, я – дарую, я... А пані – плачуть, плачуть.
Наче в світі не існують вірші – усмішки заради.
Плачуть, але потім кажуть: «Ти пиши іще, юначе».
Вірші, сльози – все по колу, і нема на те нам ради.
Вчора написав про осінь, а вони мені: «О, Боже...»
І мовчать... Та відчуваю: знову тихі сльози будуть.
Грішний – знов пишу про жовтень... Не писати вже не можу.
Дякують... Читають... Плачуть... Ті жінки – осінні люди...