Знаєш, сьогодні я прокинулась пізно.
Було якось німотно і тихо,
Осінь гарячо-жовтим листям зазирала в вікно.
Впевнена, що тобі вже зовсім все одно
Якого кольору моі слова і ранки,
Якого болю моі непримітні шпильки,
Але колір цього ранку був не осінній,
Зовсім ні.
А наче так, що одна із шпильок, на якій
тримавсь корсет моіх легень - розстебнулась.
І наче повітря не стало, і серце геть розгубилось:
Куди стукати і як… і навіщо.
Тоді я розгледіла чорного ворона серед листя.
Він знайшов горіха чи якесь огидне сміття,
Щоб поживитись.
І стукав, і стукав ним по гілці…
Я подумала тоді: навіщо мені ти?
Ця осінь сама розіб’ється скоро на холодні білі, напівпрозорі шматки...
01.11.16