Ой, ненька, ненька, що ж ти поробила,
Ти діточок своїх малих згубила,
Або ж сама деінде заблукала,
Не вмерла ще, але й життя не стало.
Кохалася, але чомусь на горе,
Нащо ж таку обрала собі долю?
І плачуть дітки, і сама ридаєш,
А що робити, досі не вгадаєш.
Бажала, щоб жили усі багато,
Щоб мама, тато, діток повна хата.
Час не повернеш, діток вже немає,
Хто винен в цьому, боже, ти хоч знаєш?
Не зупинили чиюсь волю злую,
Бо на біду ім’я своє забули.
Кого тепер, ми, плачучи, шануєм?
Хто наші долі та життя руйнує?
Не вберегли, втрачаючи останнє,
Залишились любов лише й кохання.
Не можна – брат на брата, син на мати,
Надія є, якщо зруйнуєм грати.
Та як засліпли, грат не помічаєм,
Рабами стали, з відчаєм вмираєм.
Була така ти гарна, люба Ненько.
Що ж далі нам? Як боляче серденьку…