Одного разу запитавшись
У неба мудрого, чудне
І відповіді не діждавшись,
Почала думать я своє:
Навіщо людям зачиняти
Від всього світу свої серця?
Навіщо в крайності впадати?
Бажать життю свому кінця?
Навіщо двері зачиняти,
Якщо із допомогой йдуть?
Про настрій свій завжди брехати
Чекаючи, що біди промайнуть.
Чому б не попросити допомоги?
Чому б не поділитися думками?
Чому б, святкуючи мізерні перемоги,
Нам не вкривати світ плітками?
Чому б не спробувати жити?
Так чисто, як тільки б змогли
Забути, як це— ворожити.
Чому б не жити так. Скажи?!
Я відповідь довго чекала,
Та небо не відповіло.
Я все надіялася, ждала.
Та відповіді не було.
Чекала день. Чекала тиждень,
А небо мовчки в даль пливло
Тут вже й минув шалений липень
І все в садах перецвіло.
Чом небо не відповідає?
А може відповідь не знає?
А може, так завжди було...
І правди знать нам просто не дано?...