Вона ішла…зухвала, молода,
З рудим волоссям жовтень грався…
Квітчаста, золотава, запашна…
І хто ж би в неї та й не закохався?
Міняла сукні, щоб не набридать,
Мішала фарби у вбрання додати…
Її прихильність щоб до рук прибрать,
Почав із листям вправно жонглювати
Той Казанова вічний вітер, грець,
Все під ногами дівки осені крутився
І був, як лицаря завзятого взірець,
За неї якось із дощем побився!
Остервеніло лупцювались тижні три,
Летіли шкереберть гілки та листя…
Аж поки не лишилося краси
У тої, що буяла променисто.
Ач, схаменулись… а вона стоїть
Бліда, похмура, геть з лиця змарніла…
Що облетіло, те не приліпить…
Занапастили…а кохання так кортіло!