Ти не пам’ятаєш усього… Не пам’ятаєш кожної миті
і краплі твого такого одноманітного і спраглого за щастям,
останніми місяцями, роками, життя.
Що ж тоді казати за минулі, сховані за мерехтливими
перевтіленнями, існування в якихось Індійських князівствах
чи Атлантидах… Але – ні, присмак крові, холодний дрож від
пронизливого погляду розширених зіниць, райдужна оболонка
навколо яких міниться кольорами, погляд, присмак, холод все ті ж…
Де ти була в останньому житті за обрієм смерті,
чому пробилася до мене так пізно?
Поблискало калюжами, скупалося в пошерхлому снігу
і, якось раптом, скотилося за обрій це тихе і трошки сумне
осіннє сонечко…
І тільки останній морозко все коливається своїми примерзлими
квітами над снігом, з присмаком крові, наче докоряючи тобі
поглядом.