Хуртовини майнуло крило –
І земля дотяглася до неба,
Ніби в полі межу замело:
Не вагайся, простуй, куди треба.
Все єдине, прийнятне, своє –
І, водночас, таке недосяжне.
Виднокіл запевняє: «Ти є,
Поки серце у тебе відважне».
Так, я йду… ні, я лину туди –
У непевне майбутнє, свідомо.
А ліворуч, праворуч – сліди:
Нас багато таких, «не всі вдома».
Якщо віримо – то без кінця.
Де ж той поступ, як з хати – до хати?
Бо людина – таки не вівця,
А мета – щоб її досягати.
Дуже тяжко – але не сама
Заметілі долаю уперто.
Все старе зафарбує зима.
Далі – нам працювати з мольбертом.