( балада)
Йшла Любов так легко, причаяно тихо
І не відала, що її підстерігає лихо.
Ніжилась, тішилась, будила світанки,
Полохала цілунками сонні ганки.
То черпала в долоні звабливі зорі,
І плила поміж них, як кораблик у морі.
Все плила і плила, течії віддаючись,
То ридаючи стримано, то бурхливо сміючись.
Вона вірила в щирість тих зір мерехтливих
І у вічність морських обіймів щасливих.
Розкрилялась Любов і - ось-ось би злетіла,
Та важкими здалися їй власні крила.
Обмокріли, обвисли (такі нещасливі):
Їх не гріли вже зорі морські мерехтливі.
І сповзла полуда з очей у Любові,
І згадала вона ті цілунки чудові,
Ті розтріпані верби, що з вітром кохались...
Як під місяцем ясним із морем вінчалась.
І майнули ще згадки: вино шипуче...
І в душі зворухнулось щось давнє, болюче.
Здогадалась Любов: те море - п'яне.
І побачила: зорі на морі - омана.
І відчула Любов, що вона теж сп'яніла,
Баговиння вже всмоктує її крила.
Зрозуміла, що Море давно зміліло,-
Аж затьмарився розум, ледь-ледь не зомліла.
Враз почула іздалеку крик лебединий.
Так у розпачі плаче мала дитина.
Розплились на багнюці плями криваві.
Хто ж посмів здійснить цю криваву справу?!
Посягнув на святе, посягнув на величне.
Що ж тоді у світі залишиться вічне?!
А вона не спасла, Любов була п'яна.
І в багнюці вже все, що Богом дане.
І її лебедині розкішні крила,
І кораблика в морі прозорі вітрила.
А замурзані зорі - з очима жаби.
То не зорі були, то - її нахаба.
І стогнала Любов: "Де ти, рідне Море?",
Та нашіптував вітер:"Воно - твоє горе...
Підіймайся сама, ти мусиш жити,
Бо повинна у світі добро творити".