З метою закріпленя авторства розміщую статтю мого вінницького товариша Михайла Миколайовича Поповича, яку він назвав "НЕ ЗАДУШІТЬ ХОРТА У БРАТНІХ ОБІЙМАХ" .
Після звільнення Юрія Павленка (позивний - Хорт) у залі судових засідань, 6 грудня 2016 року, активісти з численної групи підтримки - люди різні за віком, соціальним статусом і політичними поглядами - підхопили його на руки і тривалий час не опускали долу. Опинившись поблизу його матері, я тепло привітав її та, жартома, сказав: "Пані Оксано, не підпускайте мене надто близько до Юрка! - ненароком задушу в своїх медвежих обіймах". Дивлячись на неї, я також подумки подякував Богу за те, що благословляє українських матерів, аби вони хоча б час від часу народжували й виховували отаких синів... Мені принагідно пригадався далекий вже, дворічної давнини, епізод, коли у сесійній залі Вінницької обласної ради, з якої 6 грудня 2014 року чкурнули, мов мишенята, депутати-регіонали і Ко, я обійняв Юрка так, що в нього захрустіли ще гнучкі юнацькі кісточки. Нині, 6 грудня 2016 року, коли трохи вщухли хвилі радості, а Юрій Павленко, зрештою, дістався ногами підлоги, я підійшов і просто міцно потис його мужню руку.
У кожному жарті, звісно, є певна доля правди, є свій резон... У цьому контексті мені спало на думку отаке, далеко не риторичне, запитання: у чому ж полягає "феномен Хорта" та які перспективи його трансформування в подальшому? І чи не задушать Юрія Павленка у своїх "братніх обіймах" прилипали різної масті, зокрема горе-політики, що завше готові погрітися у променях чужої слави, використати авторитет людини, нажити собі політичні дивіденди та ... негайно забути за нього, коли, не приведи Господи, знову станеться щось лихе. "Лукаві друзі, як тіні. – слушно зазначив французький актор і режисер Жан-Крістоф Буве. – Коли сонце нам світить, вони з нами. Як тільки сонце затьмарюється – вони зникають". До речі, таке, де-факто, вже відбулося з іміджем Хорта в недалекому минулому... Хіба ж не так?
Розмірковуючи над усім цим, я пригадав влучний вислів Конфуція: "Краще запалити маленьку свічку, ніж проклинати темряву". Українській нації, на превеликий жаль, одвічно притаманна схильність лише "проклинати темряву" – неволю татаро-монгольських ханів, кріпацтво за часів польської шляхти і російського царя, комуно-совєцьке "ощасливлення" та тотальне зубожіння за програмою "Жити по-новому". Наш люд, принаймні у своїй більшості, бідкається, навіть тишком-нишком хулить антинародну владу, що над ним цинічно знущається, але мовчить і терпить, немов віл, якого запроторили у ярмо. Піднятися з колін та зіп'ястися на ноги – у повен свій зріст, не пригинаючись і не прогинаючись, – людям, здебільшого, не вистачає мужності. Позаяк неоукраїнське панство саме не дрімає, а людей заколисує словоблуддям, наслідки не забарилися: "І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою" (Панас Мирний. "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (Піски в неволі)).
Юрій Павленко (Хорт) зумів запалити свою свічечку й гордо підняв її над головою! І цей вогник просто не міг згаснути, бо поруч виявилися наші серця, зігріті "Революцією Гідності". На його боці нині серця багатьох небайдужих вінничан і, сподіваюсь, не тільки вінничан... Ось у цьому, на мою думку, й полягає "феномен Хорта".
Для довідки: пару посилань на матеріали про справу Юрія Павленка (позивний - Хорт)
http://vindaily.info/khort-geroy-ili-provokator.html