***
Я небуття тягар пізнав своїм горбом:
смертельна сіль води, смертельна гіркість хліба, -
повернутий життю звичайним я добром -
деревами землі та хмарами із неба.
З мовчазних вуст я стер і відчай, і журбу,
під лагідну блакить я мУку забуваю.
Коли не чути слів - лунати усьому,
все зв'язано з усім і все значення має.
І маску простоти з реальності зірвав,
росою зорь важких умив лице і руки,
як у священних книг, у жовтооких трав
я граючися вчусь безграмотній науки.
З сумирного добра і сорому завжди
кую свою броню, зову зусиллям втіху
і тихо говорю:"Залиште назавжди,
хто увійшов сюди, і відчаї, і лихо".
Півсвіту вдячно до бенкету кину клич,
назустріч щастю засвічу я вії, -
і не насниться більш мені надія:
бо й рай і пекло - все було увіч.
Оригинал. ***
Я груз небытия вкусил своим горбом:
смертельна соль воды, смертельна горечь хлеба, -
но к жизни возвращён обыденным добром -
деревьями земли и облаками неба.
Я стёр с молчащих губ отчаянья печаль,
под нежной синевой забыл свои мученья.
Когда не слышно слов, всему дано звучать,
всё связано со всем и всё полно значенья.
И маску простоты с реальности сорвав,
росой тяжёлых зорь умыв лицо и руки,
как у священных книг, у желтоглазых трав
играючи учусь безграмотной науке.
Из кроткой доброты и мудрого стыда
кую свою броню, трудом зову забавы
и тихо говорю:"Оставьте навсегда
отчаянье и страх, входящие сюда вы".
На благодарный пир полмира позову,
навстречу счастью засвечу ресницы, -
и ничего мне больше не приснится:
и ад, и рай - всё было наяву.