НАВПРОСТЕЦЬ
Висріблює мені
Стежину блідолиций,
І зорі посміхаються рясні.
Та висохла до дна
Життя мого криниця:
Навколо – мертве все,
Усе, як уві сні.
Душа моя давно
Зотліла вщерть, померла,
Розвіялась у полум’ї розлук.
Дорога в Небуття
Вже руки розпростерла.
Дорога – без кінця,
Без сліз, без горя й мук.
А я ще все плетусь
Вибоїстим узбіччям
На цей правічний шлях
Не зважуюсь ступить.
Я до людей щодня –
І думкою, й обличчям.
До Вічності ж, хто зна,
Можливо, крок чи мить.
Напевне, вже й мені
Збиратись час в дорогу:
Усім земним шляхам
Завжди бува кінець.
Тому з лісів – у степ,
До Непрямого Рогу,
До сина і до неньки...
Навпростець.