Як пташкою стала – співай, бо для чогось жива ти.
Не радісний щебет, звичайно – таки не в раю.
Так склалася доля – і є, через що сумувати:
Кривавий вертеп відбувається в нашім краю.
Ніяк не здійняти з очей тьмяну стрічку облуди.
Душа ціпеніє і морок повзе по кутках.
Немов показились від зілля поганого люди:
Зурочені, наче – у крайніх принишкли хатках.
Безжурне життя за війни – недосяжне, як мрія.
Хоча відійшла від порогу, та близько гримить.
Поглянеш на обрій – а небо аж полум`яніє.
Десь там, у пітьмі - хтось востаннє здригнувся в цю мить.
І сором бере, що зітхаю та плачу про інше.
І тоскно душа завмирає: чи скоро кінець?
Невже тут, навколо, колись були спокій та тиша?
І як же дозволили ми все звести нанівець?
Земля - перемішана з кров`ю, металом і брудом…
Життя - перетерті на жорнах, чужих і своїх…
Про що тут співати іще, як царює облуда?
Надходять свята – але будуть вони не для всіх..