Втомлений вечір розплющує місяцем очі.
Тисячі вогників злилися в білий шум.
Мій хлопчик скорботний виходить до космосу ночі
серед померклих за смогом блакитних зірок.
І, скинувши речі пропахлі чужими ділами,
я місто лишаю позаду в недільних парках.
Під серцем бетонні застигли ці скелі та кручі,
і вітер розносить пісочний блискучий прах.
Я тихо знімаю сорочку під місячним світлом,
падаю навзнак в обійми похмурих думок.
Якщо ж, полетіти, то тільки до низу летіти,
спинивши плин часу на довго короткий крок.
Три ночі лежала не сплющивши втомлені очі,
а десь за вікном просковзнули вогні жовтих фар.
Листи з кожним днем все коротші й коротші,
Але у листах знов багато нечуйних чар.
Чари навіяні жовтогарячим листям, запахом кави,
Росою з багряних осінніх троянд.
Я не будую останнім часом ідеї чи плани,
Просто лиш мрію - усе буде добре й гаразд.
Ми зустрічаємо нашу сліпу ніомею,
ми губимось серед всесвітніх радіохвиль.
А спалахи ночі несуть нас усіх течією
У ранки, у космос, світанки, у зоряний пил.
Мій хлопчик скорботний блукав по Поштовій Площі,
А я не зуміла побачити в світі сенс.
Чи, треба ділити із друзями свої ноші?
Знаходячи зорі таких беззмістовних словес.