Проріха прорвана вітром,
провіяна, продірявлена.
Я споглядаю прірву,
а у ній майоріють квіти.
Я споглядаю вітер,
а у ньому хвилини гинуть -
я зупиняю годинник,
та дії мої час не спинять.
Я припиняю гру.
Стрімчаком поринаю у море:
гуркіт летючих камінь,
краплі холодної солі,
небо - молочно-прозоре.
Так донизу потраплю?
Нагору?..
Через серце твоє проростають
пагони жовтих квітів,
та, жодного з них не зламаю,
доки будуть долоні тремтіти.
Я жодного з них не зігрію,
бо ж Сонце мене замінить.
Дірка у атмосфері.
Рана невидима оком.
Спадають додолу легені -
коріння прокралося боком.
Гілля затуляє щілини
й стогону моря не чутно...
Дістатись наступної днини,
зламавши священний трикутник.
По-перше, розгніване море,
по-друге, західний вітер,
який все кружляє по колу:
Тремтіти, тремтіти, тремтіти.
По-третє, високе небо,
промінням нанизані хмари.
Цей світ - божевільне credo,
мої божевільні примари.
Цей світ потрощив мою душу,
аби я побачила правду.
Тепер я кордони порушу,
або ж, тихо згину насправді.
А ти? Ти пропалений сонцем
повільно розплющуєш очі,
відчуєш мене незабаром,
відчуєш розплескані хмари,
відчуєш хвилини пророчі...
І прірва у часі розтане.
Проріха сховалась у ночі.