Тишина,лунає милозвучний дощ,
хмари затьмарили небо голубе.
Згадай ту мить,сонце золоте,
забудеш ти мене, а я тебе.
Ті очі, що говорили думкою,мовчання,
я завмирав і відчував їх дотик до душі.
Колись літали крилами кохання,
тепер літають гострі як ножі.
Губи сміялись,забуваючи про термін часу,
руки звязали рани наших долей.
Твій ніжний голос зводив до екстазу,
тільки до ніжності,без болі.
Тільки до невпинних почуттів,
від дотиків німіло тіло.
Все палало пожаром відчуттів,
серце звучало і кипіло.
Це все лиш мить,яка була квітуча,
не зрослися вічності плоди.
І сонце стало враз пекуче,
любов зів'яла в бруді без води