Ця темрява стискала мої скроні,
Ламали розум довжелезні коридори.
Десь здалеку, але, здавалось, на долоні,
Яскравий вогник скриню нагадав Пандори.
Я йшов, товаришуючи із серцем –
Повз намертво забиті кимось двері.
Я тут чужий, здаюся іноземцем,
Неначе рідкий гість у театральному партері.
Та я знайшов прочинену кімнату,
З солодким запахом розтопленого воску.
І за свої скитання я отримав плату…
Я ще в житті гарнішого не бачив лоску.
Маленька грудка ніжності, покладена у ложе,
З очами янгола, що сяють наче диво…
Я зостаюся… Ніхто не допоможе,
Мій погляд відірвать, від того, що так мило.
Митець, той що створив її прекрасне тіло,
Він є на справді майстром свого діла.
У ту хвилину губ її торкнутись закортіло,
Але душа моя ураз чомусь зомліла.
І ось лежу я, поруч, нерухомо,
Її творцю, дияволу, віддавши душу.
Це та ціна, як стало вже відомо,
Щоб бути поруч з нею, заплатити мушу.
__________________
К Марине Поляковой
© R. Tserkovnyy, 2016