Мабуть то такий фінал кожної книжки.
Кожна історія має закінчення.
Я перегортаю сторінки нової,
Але все ж таки переживаю попередню.
То є такою людською властивістю:
Неможливість рухатись далі,
Замкненість у циклі.
Не розуміння змісту нового, іншого життя.
Ступор. Заледенілість. Кінець шляху.
Попереду лише стіна, проекція:
Крізь неї промені, слабке світло минулого.
Безмовна стрічка. Пустий зал старого кінотеатру.
Хапай промені, не заплющуючи очей,
Дій свідомо насупереч прогрессу.
Та хіба то дія? Мабуть, бездіяльність.
Рух не вгору чи не униз,
То падіння.
Сторінки мерехтять у зворотньому напрямку.
Палає екран.
Якщо то є фінал, якщо ти дішов до скоринки:
Побачивши зірвані шви палітурки...
Чи то є книга?
Чи то ти, ледь живий, прогортаний чиєюсь рукою.
Прочитаний наспіх, необачно, байдуже.
Кожна історія має закінчення. Світ змінився.
Та чи змінився ти?
Нова обкладинка, м'яка палітурка, дивовижний глянець.
То вже інша історія. Інший зміст.
Не має значення, чи то є проза, чи поєзія.
Людина має властивість жити минулим.
Навіть зовні вважається непомітним:
То тріумф. Ти бестселер. Заворожуючий промень екранізації.
Та хіба ти знаєш, що кожна книга - не має фіналу.
Нескінченна, лише змінююча скоринки.
Бо то є її захист, то є лицарські обладунки.
А кожна її сторінка - нестримна зброя.