Самотність, мов гірке вино,
я п’ю його щодня.
І дощ зі мною заодно –
вже серце, що стерня…
Обридло гріх перебирать,
як чотки бурштини.
Обридло душу знов латать
та з павутиння сни…
Знімаю смуток з вій, повір,
що ніч самотність рве.
Читаю місяця клавір,
а небо грозове
мені у відповідь хрипить, –
Ти спробуй вишні смак.
Вона медами окропить
і зніме болю знак…
Поверне віру у добро –
занадто болі, сліз…
Напевно, я – не те ребро
та і не той ескіз…
А що самотність? – суму гра…
з журбою промовля, –
вона як істина стара –
та пісня скрипаля…
03.01.2017