Лина Костенко «Пойдём мы с ней грибочки собирать …»
(перевод Владимира Туленко)
Пойдём мы с ней грибочки собирать,
Я ненавистна ей, и это знаю.
А мне дубы с берёзами шумят,
Шумят ветра Славутича с Дунаем.
- Поберегитесь, девушка, её.
Она свой нож не для опят точила.
Там дебри, там есть дикое зверьё,
Провалы грозные, идут дожди слепые.
Она ленивая, своей же бабки дочь,
Ты – ненавистна, так как деда дочка.
Она стремится в глухомани заволочь,
Когда начнёте собирать грибочки.
Ты оглянись! Но, снова – недосуг,
Да и беречься, много будет чести.
А ненависть – её любимый друг,
А я с работой подружилась вместе.
И мне спокойно. Бесится она,
В глуши деревьев план свой составляет,
Нож достаёт. Хотя и знать должна,
Что беззащитные, как я – не умирают!
Когда меня в том ельнике густом
Убьёт та девка, лживая до нитки,
Пройдут века… Расскажет всем сопилка
Всю правду моим тихим голоском!
*****
Ліна Костенко «Ми з нею разом підем по гриби…»
Ми з нею разом підем по гриби.
Вона мене ненавидить, я знаю.
Шумлять мені берези і дуби,
шумлять вітри Славутича й Дунаю:
- Ой, стережися, дівчино, її!
Вона той ніж взяла не для опеньків.
Там чорнолісся, там глухі гаї,
німі провалля і дощі сліпенькі.
Вона ледача бабина дочка.
А ти дочка ненависна, ти дідова.
Вона того лиш тільки і чека,
коли ви до гущавини підійдете.
Гей, озирнись!.. А ніколи мені.
Та й берегтись була б мені охота.
Ненависть їй висотує всі дні,
а в мене завжди є якась робота.
Спокійна я. Аж міниться вона.
Все між дерев скрадається у пущі.
Ножа виймає, а того й не зна:
такі, як я, беззахисні, - немрущі.
Коли ж мене в ялиннику густім
таки уб'є ота брехлива дівка, -
минуть віки... Калинова сопілка
всю правду скаже голосом моїм.