Вилетів крик із очей,
Душа стрілила смутком:
Чорнобиль. Попіл ночей
Обпікав смертним поцілунком.
Запитують здивовані лікарі:
- Ви ще й досі, бабусю, живі?
Та не може такого бути,
Вас повинно давно не бути.
Воду чорнобильцям гріла,
В чорній печері солярка горіла.
Крім радіоактивного пилу
Кіптяву дизельну їла.
Легені забиті смолою,
Руки порепані мглою.
За себе не думала,
Мила, шкрябала, гріла.
Душа годинами мліла.
Свідоиість думати не хотіла:
Марія-Тереза воду гріла.
Відмивала Чорнобильську смерть,
Прала, вдівала назад, і - вперед.
Хоча повинні були хоронити
Ту одіж, що, здавалось, світилася,
Але про те - не думалося.
Рятавала всіх, за себе забуваючи,
Нікого майже не знаючи.
Але всі були рідними,
Братами, сестрами потрібними.
Ось вона - ще й досі працює,
Тридцять літ по тому
Під Верховною Радою чергує.
Чи, думаєте, хтось її чує?
Лише ті, що залишились, інваліди,
Знають Марію-Терезу, і вірять,
Що Чорнобильський пил небайдужих
Дійде до небожителів дужих.
І кинуть вони з барського столу
Хліба кусочок на темну підлогу.
Та терпець вже вривається,
На депутатів інваліди не моляться,
Але від президента пока вимагають:
ПОЧУЙТЕ! А вони глухі, не зважають.
Радикальних дій ніби спеціально чекають.
Не надійтесь, ми ще не вимремо.
Прийдемо, і душі з вас виймемо.
Хоча би дітям і внукам поможемо.
Не отямитесь - ми допоможемо.
2016р.