Я на крилах у пам.ятi тихо в минуле полину
Крiзь столiття туди, де ще вiльнi вiд кривди поля!
Де нiхто ще не cмiв називати тебе, Украiно
– безталанна, убога i Богом забута земля!
Я до Мудрих, Великих, Красивих i сильних полину
I за спадщину iм вiд сучасного люду вклонюсь.
За утворену ними найкращу у свiтi краiну,
що колись називалась державою Киiвська Русь!
Ти у Бога була найщирiша i звалася Раем!
А гостиннiсть твоя й хлiбосольство не знали межi!
Ти завжди зустрiчала гостей запашним короваем,
А при владi були i смiливi i мудрi мужi!
Та страждання раба, а чи жаднiсть жорстокого пана
(одного i другого хватало у нас без пуття)
Хтось з угару назвав, Украiно, тебе «безталанна»
I вiками висить над тобою оте прокляття…
Може втiм безталаннiсть твоя, що умiла прощати
i нiколи за зраду до кривди не шла на поклiн
Що умiла кохати i сiяти жито I жати,
колискову спiвати i мовчки вставати з руiн!
«безталанною» звали тебе тi хто нехтував долю,
обража сироту, чи порушив суспiльний закон.
Хто не йшов на зорi по росистому, житньому полю,
Зневажав Украiну i нишком тiкав за кордон.
Хто хоч раз одцурався своеi iсторii плину,
Замутив джерело, що вiд прадiда-дiда води,
Той, хто зрадив хоч раз Материнську весну журавлину,
Той забув Украiну i матiр забув назавжди…
Той забув, як матуся спiвае пiсень колискових,
Як цвiте на веснi зачарований батькiвський сад,
Як спiвають птахи в життедайних Подiльських дiбровах,
Як у «бабине лiто» хвилюе густий листопад!
Я не вiрю тому, що забуто пiсень колискових!
Я не вiрю тому, що на самiй квiтучiй землi
Вже замовкли птахи у зелених подiльських дiбровах
I що з вiрою вже не повернуть до нас журавлi
Я не вiрю в добро, що навколiшки ставить людину!
Я не вiрю в добро для людей через тiнь жебрака!
Я не вiрю в добро, що плюндруе мою УкраIну!
Я не вiрю у те, що життя е синонiм шматка!
Я не вiрю словам нi раба нi жорстокого пана!
Я не вiрю тому, що забуто вже Киiвську Русь
Я не вiрю тому, що краiна моя безталанна.
Я твiй син, Украiно! I цим нескiнченно горджусь!
I нехай ця Любов лише крапля у синьому морi
А НадIя - зернинка,що зрIе в полях майбуття,
Чиста ВIра - лиш подих свободи в стражданнi i горi.
та вони - складовi всього того, що зветься життя...
Я до тебе вернусь, моя Ненько, моя Украiно!
i зiллюсь з тихим шелестом самих квiтучих дiбров!
Проросту чи бузком, чи багаттям палкоi калини,
Роздiлю мiж людей своi Вiру, Надiю й Любов!
То чи треба iти, повертати до рiдного дому?
Торувати стежину у памьять на зламi життя?
i пiд муки сумлiнь переконувати себе в тому,
Що належне вiддав, наче дар, на алтар каяття!
Виктор Драчук.