Криваві кратери минув самотній марсохід,
У метушні почути першим Чарівницю.
Вона співала, мружачись на сонця схід,
А вдалині лунала десь дзвіниця.
Той голос наповнював світлом усіх до країв,
Той голос змушував забути про печаль,
І посмішку лагідну кожному наспіх скроїв,
Покрив рожевий степ, як шовкова вуаль.
Могутні чари вимили з душі весь бруд,
Звільняючи думки до місяця й назад.
І не турбує вже тебе тривоги зуд,
С закритими очима бачиш зорепад.
Втрачаючи, ми вічно біжимо,
Вперед, к зіркам чи від проблем.
Але як дурість безпросвітну чинимо,
То й маску безтурботності вдягнем...
На небі вимальовується шифр,
Най хтось до казок і занадто товстошкірий.
Мені сприяє чарівна природа цифр —
Жодного разу погляд землянина сірий.