Кицюня маленька - голівка руденька,
білесенькі вушка, і лапки, і шийка;
сестрички назвали кицюню - Марійка.
Красуня Маруся - пухнастії вуса,
у смужечку ніжну - животик і спинка.
Напрочуд гарненька котяча дитинка!
Очиці - хитрющі, а кігті - гострющі,
та їх наша лагідна киця ховає;
по хаті, немов тигренятко, шугає.
Така воркотуня маленька кицюня,-
замориться - пісню ласкаву муркоче;
хто кицьку побаче - попестити хоче.
Та нині сестрички тихенько зітхають
і очі сумні від кицюні ховають,
і кицька принишкла, пісень не муркоче,
і гратися зовсім, сердешна, не хоче,
бо бабця Марія малечу повчає,
і кішку Марійкою звать не бажає.
Наказує кличку на іншу змінити,
а доти не буде маленьких гостити.
З дорослими діткам не можна свариться,
і бути слухняними завжди годиться,
бо Маня, таки, не людина, а кішка.
Назвали кицюню малесеньку - Мишка.
Тепер Мишенятко усім дорікає:
"Хто ж кішку страшенну, як нас, називає?!
У злодійки й шуба тигриного лоску!
Назвіть, як старого собаку,- Барбоска."
З подвір'я озвався Барбос - забіяка:
" Невдячна, за віддану службу, подяка!"
Ще більше маленька сумує, зітхає,
і мати собаче ім'я не бажає.
Що дітям робити, кого запитати,
як кицьку маленьку найкраще назвати?
Глузують з кицюні курчата та курка.
І кицька промуркала: " Звіть мене Мурка!"