В ті часи, коли над світом новим
Бог схиляв цілуючи вуста,
Навіть сонце зупиняли словом
Словом навіть нищили міста.
І орел не в змозі був літати,
Жах тулив до місяця зірки,
Коли, мов палаюче багаття,
Слово було неба заввишки.
Для життя ж простого були числа,
Мов худоба, що ярмі зросла,
Бо ж відомо, всі відтінки змісту
Скаже сенс розумного числа.
Сивий патріарх собі під руку
Підкоривши і добро, і зло,
Аби не звертатися до звуку,
Креслив на піску ціпком число.
Та забули ми, що осіяне
Слово лиш серед земних турбот
І в Євангелії від Іоана
Сказано, що слово, то є Бог.
За межу до нього ми обрали
Простір повсякденного єства.
І мов бджоли, що повиздихали,
Тхнуть мертвонароджені слова.
«Слово» Николай Гумилев
В оный день, когда над миром новым
Бог склонял лицо свое, тогда
Солнце останавливали словом,
Словом разрушали города.
И орел не взмахивал крылами,
Звезды жались в ужасе к луне,
Если, точно розовое пламя,
Слово проплывало в вышине.
А для низкой жизни были числа,
Как домашний, подъяремный скот,
Потому что все оттенки смысла
Умное число передает.
Патриарх седой, себе под руку
Покоривший и добро и зло,
Не решаясь обратиться к звуку,
Тростью на песке чертил число.
Но забыли мы, что осиянно
Только слово средь земных тревог,
И в Евангелии от Иоанна
Сказано, что Слово это — Бог.
Мы ему поставили пределом
Скудные пределы естества.
И, как пчелы в улье опустелом,
Дурно пахнут мертвые слова.