Закрию очі та літаю, мовби птах…
Уява пензликом малює краєвиди
Тих місць, де я не був, а тільки часто мріяв,
Чи бачив начебто у кольорових снах.
Де плинуть виміри тих згаданих світів?
Де поховалися мої брати і сестри?
Чи довго ще тягар життя земного нести?
Чи не забудеться кохання поготів?
Дивлюся з тугою в далекий небосхил.
Затамувавши подих, прислухаюсь Долі.
Мені у відповідь яскраво сяють зорі
Та за плечима чую шурхіт власних крил.
Шлях знає щем у серці поза відчуттям.
Далекий клекіт шукачів зове додому.
Та виліт в Вирій відкладається свідомо,
Щоб повнить щастя майбуття земним життям.
Я рад причетності творінню світлих сил,
Та ще не визріло для жнив колосся поля.
І я тихесенько шепчу, благаю Долю –
Тих літ, що трішечки іще недолюбив.
(авторский перевод)
Глаза закрою и лечу, как птица, вдаль...
Воображенье кистью создаёт пейзажи
Тех мест, где не был я, а только грезил, даже
Возможно в снах цветных когда-то увидал.
Где измерений тех колеблется фантом?
В каких мирах мои укрылись сёстры, братья?
Как долго жизни груз на плечи буду брать я?
И не забудется ль моя любовь потом?
На небосвод бросаю свой печальный взгляд.
К Судьбе прислушиваюсь, затаив дыханье.
В ответ подмигивает ярких звёзд сиянье,
И за плечами слышу – крылья шелестят.
Вне ощущений компас сердца знает путь.
Зовущий к дому клёкот стаи осторожен.
Но вылет в Ирий-сад сознательно отложен,
Чтоб счастье в жизнь земную радостно вдохнуть.
Я рад причастности к творенью светлых сил.
Но нива только зреет, на ветру бушуя.
И я тихонечко шепчу, Судьбу прошу я –
Тех лет, что чуточку ещё недолюбил...