І можна бачить як вночі до Бога
Сумні селяни натовпом ідуть.
(З вірша Людмили Юферової
«І можна бачить»)
Дорога в них одна. Позаду – прірва.
Подохли й собацюри від зневіри.
У небі захололім – хмара сіра
Є відчуття, – залишились без шкіри.
Надія лиш на Бога в цьому світі.
У бідності геть душі зачерствіли
Та скресли на могилках у граніті
Всі ті, хто махлювати не зуміли.
… Згасає день, від болю серце скніє.
До ранку не дожить… Та знають люди,
Що ледве хмарка дощиком засіє,
Село вдихне озон на повні груди.