У дитинстві я не розуміла,
Коли батько нас малих сварив,
Що окраєць хліба залишили,
Клали недоїдений на стіл…
Бабця Уля - розповіді дивні -
Про оладки з лободи колись,
Журно так… і попри скроні сиві -
Сльози дощиком сумним лились.
Згадувала, - батько мій маленьким,
Пухлий з голоду – пірнав в ставку,
Щоб піймати аби що живеньке -
Проковтнути рибку ту мілку.
В скриню рафінаду вузлик клала –
Хай, щоб нам на чорний день було,
Голод до війни і після знала…
Все життя зі страхом тим пройшло.
Мама про минуле не любила,
Батько лиш згадав колись між слів –
Картоплиночку одну на всіх ділила,
Хоч сама не їла… зрозумів…
А дитинство нам дали щасливе –
Гарний дім, садок, плоди рясні, -
Промайнуло швидко… так красиво,
Згадуємо батьківські пісні…
Так було в селі – гостинність столу:
Як сусіди гарні на поріг –
То в піснях виводив батько гору,
Мама – з печі запашний пиріг.
…………
Вже відходив… марив наостанок, -
Фраза та й тепер в мені звучить –
Хліб купіть – вам буде на сніданок,
Хліб… життя… душа по тім болить…
…………
Нарікати гріх – ми щастям повні.
Та не підуть з серця в забуття
Хліба крихти в батьківській долоні –
Мудра шана нашого життя…