- Першого дня Вона розділяє цей світ за кольорами:
біле - до білого, до чорного – чорне, і (за потреби)
всіх барвистих – окремо. Це Заповіт Великої Мами, -
так до неї_малої колись говорив ребе.
- Другого дня Вона ділить (просте-делікатне) на касти –
Вибирає режим, згідно карми чи міри забруднення, пані Бог –
І талує всередину. Це доля. Цього неможливо відкласти.
А на третій - вмикає пральну небесну машину «Bosh».
- А це страшно? - питає вона_мала у мудрого ребе. –
Отак, на всіх обертах, отак, утрачаючи голову, навмання?
То доганяти його у натовпі, то тікати, відштовхуючи від себе,
Як не згубити свою половинку в тому глумі прання?
Коли кидає на поворотах, коли доля в окропі тебе купає?
- Тоді саме час, аби ставати досконалими, ніби пані Бог –
Це «Любов» називається, - каже ребе. - Інколи це порівнюють з раєм.
Так воно й виглядає, урешті. Кругла, як сонце, любов. Удвох
Тоді вони сяють. Сяють зсередини, у них німби на усе тіло!
Вони крутяться у барабані. І їм по тамтаму увесь світ.
Тоді вже не має значення – кольорове, чорне чи біле.
Тоді центрифуга навіть не діє. Просто життя-політ.
- А що потім? – запитує вона заворожено. – Як їм уникнути стоку?
Хто зберігатиме їхнє сяйво довіку? Хто їхні сльози витре?
- А потім вони розлюблюють – як відходять щодень на півкроку,
і між ними все менше слів і все більше повітря… -
каже ребе. – Та доки триває велике прання, вони будуть шукати
один одного, визирати у натовпі, навіть вночі, навіть зимою:
діти одного шкарпетково-панчішного комбінату,
діти, що питають навпомацки : «Ти ще зі мною?»
… Одинокі й розгублені, ліві та праві, темні та кольорові -
Доки крутиться барабан-планета, доки родяться їхні діти,
Дай їм, пані Боже,чистого серця і сонячної любові,
А на виході з пралки -
один одного не загубити.