Ти знов притихла у полоні,
І ніби, знову ждеш своєї ти весни.
Він зігрівав зимою ті долоні -
Ти знову на яву дивилась сни.
Ти уявляла, те чого не може бути,
Ти сердилась на нього та на долю,
І ніби все у тебе було добре,
Та серце, інколи так плакало від болю.
Воно так часто мріяло ночами,
Воно так ждало знов тієї миті.
І ніби часу вже пройшло не мало,
І ніби ти одна на цьому світі.
І може, це тільки початок,
Тобі ж тієї казки не забути!
На що ще здатна твоя доля?
А може, все ще тільки має бути?