Звучали тихо клавіші роялю,
А зорі заглядали у вікно.
Їх сяйво видавалося спіраллю,
Що обвивала простір через скло.
І навіть вітер ледве-ледве дихав,
Заслухавшись, як той рояль звучав.
Мелодія ж лилась то ніжно, тихо,
То мовби там від болю хтось кричав…
Та раптом тиша звуки обриває…
Завмерло все… Лиш місяць не чекав:
Він сяйвом музиканта обіймає,
Щоб той безперестанку знову грав.
І музикант зіграє: щось веселе,
Чи щось мрійливо-ніжне, як весна.
І голос нот заполонить оселю,
Заглушить шепіт поблизу вікна.
Ось руки, як метелики, літають
Над чорно-білим рядом знову й знов.
Але вони й самі, мабуть, не знають,
Що творять диво зараз, без умов.
В кутку палає мерехтливо свічка;
Вона вже дуже скоро догорить.
До сходу сонця часу – ціла вічність.
Чи з музикою вічність – тільки мить?..
Мелодія звучатиме, та ранок
Застане музиканта уві сні.
І тільки срібно-золотий серпанок
Згадає чарівні нічні пісні…