Не йди! Я благала-не йди!
Не кидай в полоні примарнім
Не зміг відвернути біди,
то хоч не лишай в небі хмарнім!
Холодні краплини дощу
зриваються важко на руки..
я вже не молюся, кричу!
Живе в мені спомин розлуки.
Цей біль розриває мене
А небо дарує лиш зливу
Я все ще чекаю тебе
І в снах твоїх образ мій зрине,
Як я тоді, злякана й мокра,
Постукала тихо в твій дім,
Приборкавши вперту і горду
Й нескорену в серці моїм…
Я з слізьми просила прийняти
В обійми тепла хоч на мить.
Мене ти не зміг упізнати,
але не відмовив зігріть.
За чашкою кави терпкої
Мені розказав про життя.
І пристрасті присмак п’янкої
Ділили ми без каяття!
Твій погляд гарячий зловила,
Відчула тепло твоїх рук,
І дихати стало несила..
Я прагнула ніжності губ,
Які поцілунків шукали,
Зривали їх знову і знов!
І пальці по тілу блукали,
І в серці шаленіла кров!
А потім поснули щасливі
І маски розтанули вмить…
Я знов розчинилася в зливі…
Ти лишився спомином жить…
Щоразу, як небо ридає,
Ти в мріях малюєш мене
…земля знову сонця чекає,
А я все чекаю тебе…