Чудове те вино, що ми п`ємо
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
А та, якій себе віддаємо,
Без насолоди нас не полишає.
Якщо ж узяти, скажімо, зорю
Під сяючими вранці небесами,
Де тиша й спокій, наче у раю,
Робити що з безсмертними віршами?
Ні з`їсти, ані випити ніяк,
За миттю мить минається невпинно.
Заламуємо руки, позаяк
Приречені йти повз, вперед, незмінно.
Так хлопчик, гру покинувши, лежить,
Дівочим зачарований купанням
І відчуває невимовну хіть,
Не знаючи нічого про кохання;
Отак колись ревіла у хвощах,
Від розпачу збентежена й безсила,
Тварюка, що відчула на плечах
Майбутні, неіснуючі ще крила;
Йде вік за віком – так коли ж, Господь? -
Під скальпелем мистецтва та науки
Кричить наш дух, волає наша плоть,
Щоб шосте відчуття родити в муках.
Николай Гумилев
Шестое чувство
Прекрасно в нас влюбленное вино
И добрый хлеб, что в печь для нас садится,
И женщина, которою дано,
Сперва измучившись, нам насладиться.
Но что нам делать с розовой зарей
Над холодеющими небесами,
Где тишина и неземной покой,
Что делать нам с бессмертными стихами?
Ни съесть, ни выпить, ни поцеловать.
Мгновение бежит неудержимо,
И мы ломаем руки, но опять
Осуждены идти всё мимо, мимо.
Как мальчик, игры позабыв свои,
Следит порой за девичьим купаньем
И, ничего не зная о любви,
Все ж мучится таинственным желаньем;
Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;
Так век за веком - скоро ли, Господь? -
Под скальпелем природы и искусства
Кричит наш дух, изнемогает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.